Аннамарі Данча-Чундак – учасниця останніх трьох зимових Олімпіад, була другим гостем спільної програми освітньо-культурного Центру угорців Закарпаття, Ужгородської міської організації УМДС та редакції газети Kárpáti Igaz Szó.
У рамках проекту працівники видання перед аудиторією беруть інтерв’ю у відомих осіб – митців, науковців, дослідників, політиків, громадських діячів, підприємців, спортсменів, загалом неординарних людей, життя і успіхи яких цікавлять широкий загал. Першим запросили на зустріч колишнього заступника ужгородського мера, “бунтівника” Дєрдя Кевера. Другою гостею стала Аннамарі. Протягом минулих 15 років у спортивних колонках видання пильно стежили за її спортивною кар’єрою. 14-разова чемпіонка України, переможець світової першості серед юніорів, дворазовий срібний призер Універсіади, сноубордистка брала участь на трьох останніх зимових Олімпіадах, при цьому встигла вийти заміж і влітку 2015-го народити донечку Олю. Найвищого успіху досягла у лютому нинішнього року, коли виборола срібну медаль на чемпіонаті світу в паралельному змаганні із сноуборду та фристайлу (Українські спортсмени подібних досягнень ще не здобували). Тоді й вирішили запросити її у програму “Віч-на-віч”.
Останні тижні спортсменка знаходилась за кордоном, адже тривали багатоетапні змагання на Кубок Світу, але з поверненням додому її перша дорога була до Будинку угорців.
Тепер шановні читачі знайомляться з редакційною версією розмови з Аннамарі Данча-Чундак. Спортсменку розпитували Шандор Горват і Шандор Сабо, але до запитань долучились і присутні на зустрічі слухачі медіа-курсів, які проводить КІС.
На початку всі із задоволенням переглянули відео фіналу чемпіонату світу, що проходив у американській Юті, і де закарпатка лише на 0,85 секунди відстала від швейцарки Юлії Зогг. З цим було зв’язане і перше запитання:
Мабуть, вже не один раз переглядали цей заїзд, виокремлюючи допущені помилки, аналізуючи чому “втекло” від вас олімпійське ׂ“золото”? – цікавився Шандор Горват.
– У цьому виді дві лижниці змагаються між собою на двох паралельних трасах. Після двох відбіркових спусків, 16 учасників, що досягли найкращих результатів, ділять між собою медалі. Організатори намагаються забезпечувати одинакові траси для спортсменів. Але це майже неможливо, тому часом відіграє вирішальну роль. До слова, останні вибирає той, хто досяг кращих показників у відбірковій кваліфікації. Тому треба вже тут виступати з повною віддачею. Протягом змагань завжди “каталася” по гіршій лижні, все ж три рази перемагала, а от у фіналі поступилася. Гадаю, “витисла” з себе все, що змогла, проте суперник був сильніший.
– Ви не вперше зустрічаєтесь у фіналі з Юлією Зогг. Скажімо, в 2010-му в Новій Зеландії, на юніорському чемпіонаті світу, теж виборювали “золото” саме з нею у парі. Тоді вдалося перемогти…
Це спорт: один раз ти найкращий, в іншому випадку – твій суперник. В гірському слаломі доволі часто долю перемоги вирішують сотні секунди. Вісім років тому я була на найвищій сходині, тепер – вона. Однак вірю в те, що найближчим часом знову зустрінемось у фіналі і нагорода найвищого гатунку дістанеться мені.
– Коли вже зайшла мова про успіхи, як нам відомо, існує історія, чому отримали ім’я Аннамарія…
– Є навіть дві версії. Одну з моїх бабусь звали Анна, іншу – Марія, отож батьки вирішили об’єднати ці два імені в одне. Так стала в честь бабусь Аннамарі. За іншою сімейною легендою мене назвали так на знак поваги до багаторазової олімпійської і чемпіонки світу з гірських лиж Анни-Марії Прьодль, бо цим видом спорту займались мої батьки, які обожнювали австрійку…
– Значить, саме звідси підживлюється любов до зимових видів?
– Батько працював гірським рятувальником на горі Красія, що на Великоберезнянщині. Це – 80 кілометрів від Ужгорода. Мали там будиночок, одразу біля лижної траси. Практично знаходились там майже кожні вихідні. Взимку прокидалась на гуркіт підйомника. Отже, не дивно, що у 2 роки вже встала на лижі. Поки інші діти бавились у пісочниці, моїм ігровим майданчиком була лижня, підйомник слугував за карусель, а сніг – за пісок.
– У скільки років почали брати участь у змаганнях?
– Займалась спочатку в нещодавно трагічно померлого Золтана Міная. Мені було 8, коли вперше виступила на змаганнях у Полтаві. Вони залишили в мені глибокі враження, особливо поїздка, адже до того ніколи не покидала Закарпаття. Сподобались також дружна атмосфера серед спортсменів, нові знайомства.
– Чому саме сноуборд?
– Три роки поспіль паралельно займалась гірськими лижами і сноубордом. В основному тому, що змагання проходили в одному місті з інтервалом у 1-2 дні. Проте, це мало й негативні сторони, адже доводилось брати з собою два комплекти спортивного спорадження, що було справою не з легких. Була юніоркою, коли довелося зробити вибір – продовжувати на лижах чи дошці? За сноуборд переважив той факт, що тут на європейських та світових першостях виступало 40-45 учасників, тоді коли на лижах – 150. На рішення вплинули й матеріальні складові. Сноуборд – не дешевий вид спорту, але все ж витрати тут значно менші.
– З вашим іменем пов’язане перше світове українське “срібло” в цьому виді, що, безперечно, значущий результат. Яка відмінність у підготовці українських і, скажімо, німецьких, швейцарських чи австрійських збірників?
– Як правило, належне фінансування на Україні починаються за рік до Олімпіади зі сподіванням на високі нагороди. Так було два роки тому перед Пхенчханом, шість – Сочі й дев’ять – Ванкувером. Нашим функціонерам байдуже, що інші готуються до таких відповідальних змагань в чотрирічному олімпійському циклі. Ми, як правило, розпочинаємо зимову підготовку в листопаді – тоді можемо вперше тренуватись на снігу. Натомість, елітні спортсмени роблять це і влітку, але найпізніше – вересні, на спеціальних зборах у таборах. Поки я “практикуюсь” на чергових етапах Кубку Європи чи світу, швейцарські, канадські, автрійські, німецькі, роійські збірники приїжджають на першість у піковій формі. Саме тому в мене на початку сезону результати слабші, а в кінці – сильніші. Вже не кажучи про те, що нас на змагання супроводжують лише тренери, а топ-спортсмени мають і власних масажистів, техперсонал тощо.
– Вам не було ще й 20, коли у 2010-му потрапили на Олімпіаду у Ванкувері. Чи усвідомлювали тоді, що такою юною матимете змогу виборювати олімпійське “золото”?
– Виступала зовсім без стресів, не відчувала жодного “тягара”, бо потрапила на Олімпіаду завдяки щасливому випадку. Відомо, що на п’ятикільцеві змагання виходять спортсмени, які посіли перші 30 місць на кваліфікаційних етапах Кубку світу. Того року я була 31-ю. Але у зв’язку з тим, що у “тридцятці” були дві лижниці зі Швейцарії, одну з яких федерація країни відкликала, замість неї поїхала я.
– У Канаді вам вдалося пробитись до основної таблиці, все ж завершили першість на 16 місці, а в Сочі та Пхенчхані – лише на 21-му. В чому причина незадовільних виступів?
– Піля Ванкувера команда, з якою виступали в Канаді, розпалась. На початку моєї спортивної кар’єри мені багато допомагав партнер по збірній Йосип Пеняк. Між нами пробігла чорна кішка і я більше не могла розраховувати на його підтримку. Це позначилось на виступах. Відбулася також зміна тренерів, а з новим наставником відносини теж не склалися, під його керівництвом майже не розвивалася. Тоді вирішила покласти край цій полосі тим, що вийду заміж і народжу дитину.
– У статусі мами в Пхенчхані ви були єдиною серед колег. Провідна спортсменка і одночасно ненька. Як вдається поєднувати ці два покликання?
– Через два місяці після пологів розпочала підготовчі тренування, а через чотири стала на борд. Спочатку було не просто, адже брала з собою на змагання дитину, чоловіка і півродини. Вдячна їм за допомогу. Між іншим, я не домашній тип людини. На найближчі змагання теж поїдемо родиною. Найбільше радіє з цього маленька Оля, особливо після того, як навчилась кататись на лижах. Їй немає ще й чотирьох, а мама ледве тримає з нею темп на спуску. Вона така, як зайчик-Дурасел: встає рано о 7-ій і до 10-ї вечора не зупиняється. Інколи навіть не розумію, звідкіля стільки енергії в такої маленької дівчинки? Звичайно, “навантажувати” її не буду, але якщо схоче буди іменитою спортменкою, всіляко підтримуватиму. Це не легко, але не жалкую, що обрала саме цю стезю.
– Багато спортсменів притримується певних звичок, які ніби-то приносять удачу. Є й такі, котрі носять з собою якісь амулети, обереги тощо. Ви вірите в це?
– Вірю не в речі, а в себе. Проте, мотивація для мене теж важлива. Перед чемпіонатом світу “підстьобувала” себе тим, що “забила” світловим фоном в мобільний телефон золоту медаль першості, яку потім споглядала кожного разу, коли брала до рук телефон. Цим старалась мотивувати себе. Як бачимо, виправдалось. Повірила, що переможу і ледве не досягла цього.
– Маєте кумира?
– В Україні це –олімпійський чемпіон з фристайлу Олександр Абраменко, а у нашому виді – Естер Ледецька, яка була найкращою у Пхенчхані.
– Як спортсменка, наскільки наважуєтесь ризикувати?
– Раніше подібне не дуже виходило. Тепер, завдяки новому тренеру збірної, можу визначити, до яких пір слід натягувати струну. Є, хто сягає вершин у 18-20 років, але й немало таких, які добиваються цього в 40. Я належу до другої групи. Відчуваю, що зараз слідую правильним шляхом до здійснення заповітної мрії – здобуття олімпійського золота.
– Наступна зимова Олімпіада в 2022 році буде проходити в Китаї. Чи буде у вашій біографії й четверті п’ятикільцеві змагання?
– Звикла планувати лише на один рік уперед, отож наступного сезону хотіла б бути у першій десятці. Звичайно, у Пекін сподіваюсь їхати як претендент на призові місця.
До Аннимарі надійшли запитання і від аудиторії. Хтось цікавився, чи можна навчитись кататись на лижах за один день (за наполегливого тренування – так, була відповідь). Інші інтересувались, яка подія в житті запам’яталась найбільше. Під час діалогу Аннамарі міцно стискала в руках здобуту на першості світу срібну медаль.
Взнали також, що екіпіровка спортсменки вартує кількох тисяч євро і її потрібно придбати за власні кошти. Федерація не в змозі виділити стільки грошей, за які можна купити необхідну для успішних виступів “емуніцію”. Виявилось і те, що в її виді багато залежить від бордів, на яких виступає. Зізналася, що отримані на світовій першості призові теж вклала у “дошки”. Розповіла Аннамарі й про те, що найбільшим її критиком є мама. Відпочиває від усього займаючись йогою, читаючи книги, прогулюючись. Побувала в багатьох країнах світу – від Америки до Японії. Відповідаючи на запитання, заявила: “Ніколи не думала поміняти вид спорту, поки не буду на вершині у сноуборді.”
